Вихованка Острозького братства

У Рік охорони культурної спадщини в Україні доречно було б згадати, що перші в українській літературі поетичні рядки про Острозький замок (і відкритий у ньому у 1916 р. історичний музей – Музей князів Острозьких) залишила, очевидно, Оксана Лятуринська – у вірші під назвою «З острозького архіву». Наведемо декілька рядків із цієї поезії:

Ось коридор із входом до архівів,
Ідеш управо, просто або вліво.
Портрети чорних стін — князі Острозькі,
Вид гордий воєвод, панів вельможців…
Рукописи береш із-під тяжких заслон…
Горнеш, а колом діють древні чари.

В одному із написаних на чужині листів поетеса засвідчила, що вона була «вихованкою Острозького братства». Мова, зрозуміло, йшла про Острозьке Кирило-Мефодіївське православне братство, відкрите в нашому місті в 1865 р., і про середню школу закритого типу при ньому – Острозьке графа Блудова жіноче училище з усіма правами державної жіночої гімназії для своїх випускниць. В першу чергу в цьому училищі вчилися дочки православного духовенства Волині, а також і нащадки чиновників, офіцерів, іноді – міщан і селян краю. А Оксана Лятуринська народилася 1 лютого 1902 р. у сім’ї офіцера-прикордонника Російської імперії, застава якого була розташована на хуторі Ліски Кременецького повіту (нині в складі с. Хоми Збаразького району Тернопільської області).

Мати майбутньої української поетеси походила із німецьких колоністів, а батькові предки (Лятуринські), за переказами – із відомого французького аристократичного роду де Ла Тур.

Роки навчання О. Лятуринської в Острозі поки що не уточнені; очевидно, це період напередодні і під час Першої світової війни. Саме тоді в Острозі відбулася реставрація нашого замку, втілена у життя іншим місцевим православним братством – Братством імені князів Острозьких. У відреставрованому замку відкрився історичний музей, тож вихованки Кирило-Мефодіївського братства, очевидно, мали можливість (і не один раз) відвідати його. Враження про ці відвідини залишилися в Оксани Лятуринської на все життя, хоча середню освіту вона, як відомо, завершила вже у Кременецькій приватній жіночій гімназії.

А потім була втеча з дому – щоб уникнути деспотичного батькового рішення про видачу доньки за старого парубка-багатія, еміграція у Німеччину, а пізніше – у Прагу. Там вона вчилася у Карловому університеті, в Українській студії пластичного мистецтва, в Чеській високій художньо-промислово школі. Там же вона увійшла (і не загубилася в ньому) у коло творців Празької школи української поезії, серед яких були Євген Маланюк, Олена Теліга, Олесь Ольжич, уродженець с. Милятин на Острожчині Олекса Стефанович і випускник Острозької чоловічої гімназії Антін Павлюк. Назви її поетичних збірок різних років життя промовляють самі за себе: Гусла (1938), Княжа емаль (1941), Материнки (1946), Бедрик (1956) Ягілка (1971).

Крім того, Оксана Лятуринська творила у галузі скульптури (увічнила у погруддях, а також у надгробках ряд постатей українського визвольного руху), малярства, писанкарства, була чільною постаттю жіночого руху в середовищі  української діаспори.

По Другій світовій війні вона замешкала у таборах для переміщених осіб в західних окупаційних зонах Німеччини, а з 1949 р. – в США, де продовжила багатогранну літературну, мистецьку і громадську працю. Померла «вихованка Острозького братства» 13 червня 1970 р. у м. Міннеаполіс (штат Міннесота), а похована, як і милятинець Олекса Стефанович, на українському православному цвинтарі св. Андрія в Саунд-Баунд-Бруку (штат Нью-Йорк). Як пише біограф, «згідно її побажанням, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років».

На фото: музейний коридор, про який йде мова у поезії О. Лятуринської

Микола Манько
заступник директора ДІКЗ м. Острога з наукової роботи