У бій за державність на крилах юності

(29 січня – 102-а річниця бою під Крутами)

Десятки років за часів радянської влади замовчувалася, обростала міфами чи перекручувалася історія про події Української революції 1917 – 1921 років, зокрема, й про історію бою під Крутами. Хоча цей бій не мав вирішального значення в перебігу військових дій на той час, але особливого значення набув завдяки молоді – київських студентів і бійців вільного козацтва.

ІЗ СПОГАДІВ УЧАСНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Монкевич Борис Григорович (1896 – 1971) – уродженець Кам’янецького повіту Подільської губернії, сотник Армії УНР, автор книги та багатьох статей про події 1917 – 1921 рр., в тому числі «Бій під Крутами»:

«З кінцем 1917 року скінчилося свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили більшовиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями. Одна армія під командою Єгорова ішла по залізниці Харків-Полтава-Київ. Друга армія під командою Ремиґова посувалася в напрямку Курськ—Бахмач—Київ.
Загальне керівництво більшовицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.

Крім того, з боку Жмеринки—Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу Першим Українським корпусом генерала Скоропадського.

Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Трудно в історії знайти більш трагічне положення. Українське правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави. Наказом нашого військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.

Цим український уряд позбавляв себе останньої оборони. Як наслідок, трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались протягом кількох днів, натомість полки, збільшовичені й здеморалізовані, як солойдачники, понтонний батальйон та ін., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.

При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут відіграло велику роль українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.»

 

Лоський Ігор Костянтинович (1900 -1936) – уродженець міста Люблін (Холмщина), навчався в 2-й Київській українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, брав  участь в бою під Крутами в складі Студентського куреня Армії УНР. Автор спогадів «Крути»:

«Наступив роковий день бою. З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів, близько двадцяти чоловік залишено на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч — студентська сотня. На самому ж торі стояла на платформі з паротягом єдина українська гармата і коло неї невтомний Лощенко, який взяв собі на допомогу одного із студентів. Десь коло десятої рано з’явилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий — стрільна лягали десь в полі. Натомісць Лощенко стріляв досить влучно. Добре відстрілювались юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, тікаючи, причепив до свого паротягу вагони з амуніцією. Аж десь за Ніжином на другий день нагнали відступаючі студенти та юнаки штабний потяг.»

 

Бурко Демид Григорович (1894 – 1988) – уродженець Вінницького повіту Подільської губернії, учасник бою під Крутами:

«Сумно дзвенів плач старенької матері, що охопила труну сина та змочувала її слізьми…. Невтішно ридала жінка по мужу… Плакала сестра за братом… Схилившись ішли батьки мовчазні, пригнічені… Нема сили спинити сльози, нема сили чути, дивитися. Скільки борців полягло! Скільки могил по Україні! Щодень нові… Тисячі їх»…

Так писала київська газета «Боротьба» 21. березня 1918 року з приводу похорону забитих під Крутами.

Серед численних тяжких подій, серед незлічених жертв українського народу в його боротьбі з большевицькою московщиною, були події особливо трагічні, були жертви яких не можна забути.

Не забудеться трагедія під Крутами, що увійде в історію як українські Термопілі. Не загладяться в пам’яті учасників її образи борців, які свідомо йшли на смерть за рідний край, вимощуючи кров’ю і кістками шлях до його державности і волі.»

Лукасевич Левко Євгенович (1896 – 1982), навчався в 2-й Київській українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, в бою під Крутами очолював рій студентської сотні. Пізніше проживав у Варшаві та Празі. Автор книги «Роздуми на схилку життя» (Нью-Йорк, 1982):

«Мало нас зустрілось товаришів — учасників бою під Крутами. Ті, що лишились живими після трагічного бою, розпорошились по різних військових частинах по всій Україні, а пізніше дехто загинув у дальшій боротьбі з російською навалою.»

«Крутянські події, як початок нашої збройної боротьби, мали й мають велике морально-національне значення. Вони перейшли в українську історію, як легенда українських Термопілі.»

ВІДОМО, ЩО УЧАСНИКАМИ БОЮ ПІД КРУТАМИ БУЛИ Й ВИХІДЦІ З ВОЛИНІ.

Грушецький Іван, отець Йосип (2.09.1895 – 08.1940, м. Рівне?) — поручик УНР, учасник бою під Крутами в складі старшого курсу 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Старшина Спільної юнацької школи. Прийнявши сан священика, був настоятелем православної церкви в с. Сирники Луцького повіту. Переслідувався поляками за прихильність до українізації Православної церкви, певний час не мав парафії. З 1937 року проживав і служив священиком у с. Даничів Рівненського повіту. В перші дні окупації Волині радянськими військами у вересні 1939 року був арештований, помер у камері в’язниці.

Данилюк Матвій (1892, ? – 1994, с. Ватин Горохівського району Волинської області) — вояк Армії УНР, учасник бою під Крутами в складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Учасник маршу ветеранів визвольного руху в Україні, котрі з’їхалися до Києва (1992 р.).

Мартинюк Гнат (1897, с. Годовичі, тепер Турійського району Волинської області – 1943, ?) — хорунжий Армії УНР, учасник бою під Крутами в складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. Навчався у військовому училищі в Петрограді (1917 р.). Старшина Охорони Головного Отамана (1920-1921 рр.), випускник Спільної юнацької школи (грудень, 1921 р.) при 3-й Залізній дивізії. Повернувся у рідне село 1922-го, працював викладачем української мови, заснував український хор ім. Кирила Стеценка. Під час Другої світової війни прийняв сан, був священиком у с. Великий Порськ Голобського району на Волині.

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ

Загибель молоді під Крутами стала символом мужності, патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну українську державу.

Поети у свої творах оспівували подвиг юнаків-героїв.

1918 року Павло Тичина свій вірш «Пам’яті тридцяти» присвятив полеглим:

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих…

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

 «Крутянська пісня» Богданом-Ігорем Антоничем (1909 – 1937 рр.) написана весною 1937 року. Уперше надрукована в журналі для молоді «Дорога» у Львові (січень-лютий 1938 р.). Цей політичний вірш не був опублікований в єдиному радянському виданні творів автора «Пісня про незнищенність матерії» (1967 р.), ні в пряшівському, ні в закордонних виданнях «Зібраних творів». Музику до пісні написав композитор Я. Ярославенко. Подається за збіркою «Слово і зброя. Антологія поезії визвольної боротьби» (1968 р.).

Спом`янімо в пісні славу Крутів,
Найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! – смолоскип в майбутнє.
Підіймімо наші душі ввиш!

Крути! Крути! Це за Батьківщину
Стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути! Мужньо, воєдино
Прямувати в найсвятішу ціль.
Крути! Крути! Час розплати близько,
Вже червоний ворог кари жде.
Крути! Крути! Вічне бойовисько
За майбутній, за світліший день!

Крути! Крути! Мужність і посвята,
Вірність, що міцніша понад смерть.
Крути! Крути! Горда і завзята,
Кличе пісня і веде вперед.

Вірш «Крути» написаний 5.12.1947 р. українським поетом, членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР), пропагандистом українського збройного підпілля ОУН-УПА Михайлом Дяченком (1910 – 1952 рр.) – творче псевдо Марко Боєслав.  Подається за збіркою «Слово і зброя. Антологія поезії визвольної боротьби» (1968 р.).

Їх – юних сміливців, лиш жменька була,
Із серцем зі сталі і духом з граніту.
О, велич летіла у вічність з їх лав
І Чин їх навіки став юности мітом.

Мчав зойк слабодухів за ними у путь:
– Куди вам?  Ви  ж діти!.. Загинете дармо…
– О, ні! Бо ще завтра за нами підуть
Мільйони! На славу ми змінимо ярма!

Чи стримати тих, в кого серце з вогня
І душу завзяту до бою напняв,
Хто любить Отчизну глибоко, пречисто?

О, прийде, Вкраїно, Твій радісний день –
Поглянь же – мільйони до бою веде
Крізь бурі сердиті, жорстокі – їх Триста!

У роки незалежної України в пам’ять про подвиг юнаків встановлено пам’ятники, відкрито меморіальні дошки, у багатьох містах названо вулиці, бульвари, алеї. Кінематографісти зняли кілька документальних та історичний фільми. Українські живописці також не раз зверталися до цієї теми. Мабуть найбільш відомою є картина колишнього вояка Дієвої Армії УНР, художника-баталіста Леоніда Перфецького «Крути-станція», репродукція якої найбільше розтиражована.

В Україні діє два навчальні заклади, яким присвоєно почесне найменування імені Героїв Крут: Київський військовий інститут телекомунікацій та інформатизації та Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

До 80-ї річниці бою під Крутами Банкнотно-монетним двором Національного банку України у 1998 році випущено в обіг пам’ятно-ювілейну монету номіналом дві гривні, яка належить до серії «Відродження української державності».

Підготувала завідувачка відділу історії
ДІКЗ м. Острога
Марія Данилюк