«Сіра зона» під Острогом на початку 1921 року

Вісімнадцятого березня 1921 року було підписано Ризький мирний договір, згідно якого радянські республіки Росії та України, серед іншого, визнавали належність Західної Волині до Польської держави. Власне, це було міжнародно-правове оформлення фактичного стану речей – адже після «Чуда над Віслою» під Варшавою в середині серпня 1920 р. Військо Польське відкинуло Червону Армію далеко на схід, зайнявши Луцьк, Рівне, а 20 вересня – і Острог.

Мирний договір визначив новий міждержавний кордон, який проліг в околицях Острога, так що окремі поселення, приписані до Успенського костелу чи Воскресенської церкви на Новому Місті, опинилися по ту – радянську – сторону кордону, як і сіножаті та інші угіддя деяких острожан. По ту сторону прикордонної лінії залишилися містечка Кунів, Плужне, Берездів, Аннопіль, Ляхівці (нині Білогір’я) і десятки сіл колишнього Острозького повіту, який зменшився наполовину.

Про життя мешканців прикордоння під Острогом у цей неспокійний час розповідає документ, збережений у родині протоієрея о. Андрія Ковальчука (цей уродженець с. Мощаниця прожив понад 100 років) і переданий на зберігання в наш історико-культурний заповідник.

17 квітня 1924 р. Волинська духовна консисторія в Кременці,  у компетенції якої були питання шлюбів і розлучень, розглянула прохання селянки с. Мощаниця Острозького повіту Волинського воєводства Тетяни Трохимівни Романюк на ім’я митрополита Варшавського і Волинського та всієї Православної Церкви в Польщі. Наведемо витяги із цього прохання мовою оригіналу (прохання селянки було записано кимось із духовних осіб «старої школи», очевидно, о. Ковальчуком – на той час псаломщиком-дияконом Мощаницької парафії).

«В 1917 году я вышла замуж за крестьянина села Мощаницы, того же прихода, Острожского уезда на Волыни Семена Спиридоновича Романюка.

Жила я с мужем в Мощанице до 6 января 1921 года, когда в то время муж был арестован большевиками (граница польскосо ветская в то время еще окончательно не была восстановлена и Мощаница была в нейтральной полосе) и увезен в Чуднов-Волынский [нині райцентр і залізнична станція в Житомирській області] в чрезвычайку [тобто у відділення Надзвичайної комісії для боротьби з контрреволюцією, більш відомої під абревіатурою ЧК] по обвинению в спекуляции.

Вслед за арестованным – выручать его были посланы местные жители: Трофим Якимчук и Иосиф Вернер, которые, отыскивая мужа моего, сами попали в Чудновскую чрезвычайку.

Попав в чрезвычайку, Иосиф Вернер и Евфим [так в документі] Якимчук увидели в одежде моего мужа одетым одного из лиц тюремной стражи, который на вопрос Иосифа Вернера и Евфима Якимчука, что сталось с моим мужем, ответил: «больше уже не будет спекулировать», а ему осталась одежда моего мужа в наследство.

Такие вести о судьбе моего мужа принесли посланные люди по их освобождению из чрезвычайки. Больше вестей о нем абсолютно никаких нет.

Безусловным есть факт, что муж мой Семен Романюк большевиками расстрелян, потому уже, что в обычае большевиков одежду с расстрелянных снимать и распределять между «своими».

Со времени ареста моего мужа, т. е. с 6 января (ст.ст.) 1921 года, по настоящее время прошло уже более как три года, и если бы человек жил, то до сих пор были бы какие-либо вести, а на самом деле ничего, вследствие чего смиреннейше прошу Ваше Высокопреосвященство брак мой, заключенный с крестьянином села Мощаницы Острожского уезда на Волыни Семеном Спиридоновичем Романюком в Невильском [правильно – Невельском] Витебской губернии соборе, где и осталась метрика о нашем браке, расторгнуть, разрешив вступить в новое законное супружество. 14 февраля 1924 г.».

Цікаво, що заява селянки в духовну консисторію оплачена знаками гербового збору на загальну суму 3 мільйони 800 тисяч польських марок (інфляція в Польській державі у 1924 р. якраз набирала обертів, хоча час впровадження міцного злотого наближався).

Микола Манько.