Ще один трагічний день календаря

Сімдесят п’ять років тому – в січні 1942 р. – розпочалося примусове вивезення населення з окупованої нацистами України в Німеччину. День пам’яті жертв цієї трагічної сторінки вітчизняної історії припадає на 18 січня. Саме в цей день 1942 р. із Харкова до Кельна вирушив перший ешелон із 1117 кваліфікованими робітниками; 21 січня другий ешелон із слобожанської столиці попрямував до Бранденбурга. В пам’ятний для українців день 22 січня розпочалося вивезення робочої сили в ІІІ Райх із Києва.

Всього за 1941 – 1944 рр. в Німеччину було вивезено 2,8 млн. остарбайтерів (німецький термін для робітників зі східних окупованих територій), із них 2,2 млн. становили українці. З Острога, за даними молодого історика С. Іванова, було вивезено 257 осіб, із сіл Острозького району – ще 297.

«Спочатку за допомогою активної агітаційної кампанії вдавалося залучати на роботи добровольців. В агітаційних плакатах, піснях, фільмах всіляко розхвалювали безхмарне життя в Німеччині, рекламували високі соціальні стандарти, гідні умови праці, можливості оволодіти новими професіями, ознайомитись із високою європейською культурою тощо. Після повернення на батьківщину добровольцям обіцяли встановити високі пенсії, грошові компенсації, надати у приватну власність земельні ділянки. Навпроти сучасної міської ради знаходилася спеціальна установа – «Arbeitburo» – відділ, який займався вербуванням робочої сили до Райху і видачею арбайт-карток тим, хто на нього працював. Цю установу очолював Микола Білошицький. Злиденне життя містян і труднощі з працевлаштуванням штовхнули деяких юнаків та дівчат добровільно вирушити на заробітки. До того ж, із початку кампанії вербування для родин, члени яких працювали в Німеччині, показово видавали щомісячні грошові компенсації, розмір яких коливався від 130 до 200 карбованців.

Однак, прибувши до Німеччини, «робітники зі  Сходу» зустрічалися з жахливими умовами праці та поганим ставленням… Утримувати ж таких робітників належало в спеціальних таборах під суворою охороною. Весна 1942 р. остаточно поклала край марним сподіванням та ілюзіям українців на чесну та справедливу працю в Німеччині. Вивіз людей до Райху став примусовим. Для ефективного забезпечення цієї кампанії окупаційна адміністрація задіяла розгалужений репресивний апарат (жандармерію, підрозділи СС, охоронні війська), а також районну та міську управи, на очільників яких і покладалася вся відповідальність за складання списків та організація вивозу. Бургомістр та голова районної управи мали організувати своєчасне прибуття всіх внесених до списків, забезпечити підводи для доставлення завербованих із речами до місця призначення, а також детально прозвітувати про всю виконану діяльність. Саме районна управа в Острозі детально формувала списки осіб, які підлягали трудовій мобілізації і всілякими доступними методами намагалася виконати завдання. Для цього складалися спеціальні таблиці, де зазначалась інформація про майбутніх робітників із числа родичів або причина їх відсутності. Після запровадження примусового порядку вербування до Німеччини молоді, в Острозі розпочалися справжні облави.

25 вересня 1942 р. І. Мотренко [голова Острозької районної управи] видав наказ, де зазначалося, що особи, яких мали вивозити до Райху, повинні пройти обов’язковий медичний огляд, мати при собі робоче та святкове вбрання, білизну, взуття, мило, рушник, посуд, а також харчі на 4 дні. Після огляду завербовані особи відправлялися до залізничної станції Оженин. Суворо заборонялося мати супроводжуючих в особі родичів чи друзів» (С. Іванов, «Німецький окупаційний режим в Острозі (1941 – 1944)»).

Лише через півстоліття, після здобуття Україною Незалежності, жертви примусового вивезення в Німеччину були прирівняні в своєму статусі до учасників війни і отримали (хто, звичайно, дожив) певну грошову компенсацію за перенесені страждання від сучасної німецької держави.

На фото: у фондах КЗ «Державний історико-культурний заповідник м. Острога» зберігається нашивка остарбайтера.

Микола Манько.