Сенатор із Михалківець.

Сто років тому – 8 липня 1918 р. – гетьман Павло Скоропадський підписав закон про створення Державного Сенату – вищого судового органу проголошеної 29 квітня того ж року Української Держави. Державний Сенат став правонаступником Генерального Суду Української Народної Республіки – органу, утвореного законом Української Центральної Ради від 2(15) грудня 1917 р.  Після квітневого гетьманського перевороту новий уряд тимчасово продовжив повноваження Генерального Суду держави-попередниці. Та й після створення Державного Сенату більша частина колишніх членів Генерального Суду отримала новий статус сенаторів. Це свідчить, що критерієм кадрового відбору у вищий судовий орган в Україні були не політичні погляди, а фаховість і досвід, який цінували і соціалісти з УНР, і їх праві опоненти з гетьманського табору.

Більшість із 45 членів Державного Сенату були українцями за походженням чи (і) були пов’язані з українськими землями народженням, проживанням, маєтностями, навчанням в університетах Києва, Харкова, Одеси, службою в органах правосуддя. Деякі майбутні сенатори ще за царату були активними учасниками українського національного руху. Так, Президентом Сенату став відомий український історик (майбутній академік) Микола Василенко, який поєднував цю посаду з портфелем міністра освіти. Крім Президента, до Державного Сенату входили сенатори Загального Зібрання і сенатори Генеральних Судів (Адміністративного, Цивільного, Карного). Карний Генеральний Суд очолив Михайло Чубинський – відомий спеціаліст із кримінального права і кримінології, син автора тексту безсмертного гімну «Ще не вмерла України…».

Одним із  сенаторів  Адміністративного Генерального Суду був призначений наш земляк Дмитро Маркович – видатний український письменник і правник, організатор кооперативного життя, громадсько-культурний діяч і меценат, землевласник с. Михалківці Острозького повіту на Волині. В цьому році виповнюється 170 років з дня народження цієї непересічної постаті в історії і культурі України. Він народився 7 (19) листопада 1848 р. в сім’ї офіцера воєнізованого тоді Корпусу лісничих, а за походженням належав до спокревленого із Скоропадськими козацько-старшинського роду Марковичів (Маркевичів). Засновником цього роду був Марко Аврамович – великомаєтний орендар прилуцький і пирятинський чи то з вихрестів, чи то сербів-переселенців. Його дочка Настя стала дружиною гетьмана Лівобережної України початку 18 ст. Івана Скоропадського. Гетьман початку ХХ ст. Павло Скоропадський був нащадком рідного брата гетьмана Івана. Дмитро Маркович доводився рідним племінником українського етнографа і члена шевченківського Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Марковича одруженого на Марії Вілінській – вона ж класик української літератури Марко Вовчок. Правничу освіту Дм. Маркович здобув в університеті Одеси, довгі роки працював судовим слідчим і помічником губернського прокурора на півдні України. Судова служба нерідко давала йому матеріали для літературних творів, з яких склалася прозова збірка «По степах і хуторах». Одночасно Дм. Маркович вів українську просвітницьку роботу на теренах Херсонщини. З виходом у відставку він оселився у придбаному ним невеликому маєтку с. Михалківці, які стали справжнім осередком українського національного життя не лише Острожчини. Родина Марковичів дбала про піднесення добробуту і хліборобської культури селян Михалківець і краю, розвиток кооперації і шкільництва, активну участь громадянства у думських і земських виборах. За свою активну позицію, співпрацю в українських часописах, боротьбу з чорносотенцями і антисемітами Дм. Маркович зазнавав переслідування з боку царської влади. Так, 21 лютого 1912 р. загін поліції зробив трус у його помешканні у Михалківцях, а за протест щодо незаконних дій влади колишній судовий чиновник був оштрафований судом.

Дм. Маркович перебрався у подільське місто Вінницю, де очолив об’єднання кредитної та кооперативний банк ощадно-позичкової кооперації – установи, що із своїх прибутків підтримували українську культуру.

Настав революційний 1917 р. Ветеран українського руху активно включився у процес «відродження нації». Він став одним із громадських лідерів українців Поділля та головував на їх зібраннях. За доби Української Центральної Ради він отримав призначення на посаду першого Генерального прокурора Української Народної Республіки, а за Гетьманату – звання сенатора Адміністративного Генерального Суду Державного Сенату. Цю посаду Дм. Маркович залишив після 14 листопада 1918 р. на знак протесту проти проголошення гетьманом федерації із Росією. Після повалення Гетьманату у відродженій Українській Народній Республіці Дм. Маркович з лютого по квітень 1919 р. був міністром юстиції в уряді Сергія Остапенка. Пізніше він перебував на підконтрольній більшовикам і російським білогвардійцям території, знову зазнав переслідувань, домашнього арешту, конфіскації архіву. Помер землевласник з Михалківець іу Вінниці 9 грудня 1920 р.

Микола Манько
заступник директора з наукової роботи ДІКЗ м. Острога.