Просвітницька праця єпископа Платона розпочиналася в Дермані й Острозі

П’ятого серпня 1951 року – 65 років тому – у канадському місті Торонто помер єпископ Платон (Артемюк) – український педагог і просвітник, православний архієрей – чільна постать Другого відродження української церкви. Перші кроки його самостійної педагогічної праці були пов’язані з Дерманем та Острогом, та і його єпископській владі в роки Другої світової війни підпорядковувалися деякі парафії та окремі групи віруючих на Острожчини й Острозі.

Платон (таке його світське ім’я) народився 18 червня 1891 року в селі Носів біля міста Біла Підляска на історичній українській землі Підляшшя, яка в наші дні знаходиться поза сучасними кордонами України.

В умовах багатовікового ополячування, а пізніше – і русифікації, жителі Підляшшя віками берегли свою українську мову та історичні традиції, хоч їх не часто згадували українські національні очільники з Києва та Львова.

Хоча Платон Артемюк походив із простої селянської сім’ї, він, після закінчення школи в рідному селі, зміг продовжити навчання в учительській семінарії міста Біля Підляска і поступити у Віленський (Вільнюський) учительський інститут. Правда, інститутський диплом отримав у далекій Самарі, куди із наближенням фронтів був евакуйований учительський інститут. З дипломом учителя він повертається на Україну, де йшла Велика Українська Революція, до якої і П. Артемюк прилучився своєю працею на освітній ниві. Спочатку він викладав у  Дерманській учительській семінарії (за царату – церковно-учительській школі), яка за його участі переходила на українську мову викладання і підготовки свої випускників до праці в українських сільських школах. Пізніше вчителював в Острозькій дівочій гімназії (колишньому імені графа Блудова училищі), де теж у навчальний процес проваджувалися українознавчі дисципліни – українська мова та література, історія і географія України.

Воєнні події закинули П. Артемюка у місто Берестя (Брест), яке в умовах польської влади стає головним центром громадсько-політичного і культурного життя Полісся. Він стає активістом місцевої «Просвіти», організатором Шевченківських академій у Бересті і навколишніх містечках та селах, викладає, а згодом очолює єдину в Бересті і на Поліссі повну початкову школу із семирічним курсом навчання і українською мовою викладання. Ця школа мала приватний характер, фінансувалася як громадськістю, так і батьківською платою за навчання і носила ім’я українського письменника Олекси Стороженка.

1934 р. почалася хвиля урядового терору, школа імені О. Стороженка була закрита, а її завідувач опинився у сумнозвісному таборі для політв’язнів Береза Картузька.

Праця в школі після цього йому була заборонена, але залишалася можливість церковного служіння. П. Артемюк і раніше не стояв осторонь церковно-громадських справ, виступав за українізацію православної церкви та її богослужіння, а на відомому церковному з’їзді в Луцьку (де Острог представляв Микола Шугаєвський), виступив із основною доповіддю про викладання Закону Божого в початковій школі, в якій обстоював викладання цього предмета, і вивчення основних молитов, і біблійних текстів українською мовою. 1934 р. вчорашній в’язень Берези пройшов висвячення на ієрея Волинсько-Кременецької єпархії Православної автокефальної церкви у Польщі і обійняв посаду настоятеля села Новоставиця на Рівненщині. Його парафія переходить на українську мову богослужіння, церковного діловодства, шкільного викладання основ православної релігії.

Радянський терор 1939 – 1941 рр. особисто обминув ієрея Платона Артемюка, але саме в ці роки він овдовів, залишившись із сиротами-дочками. В роки німецької окупації о. П. Артемюк переходить в юрисдикцію Української православної церкви, що вже мала власний канонічний єпископат, приймає чернечий постриг і сан архімандрита. 2 серпня 1942 р. у столичному Києві пройшла його єпископська хіротонія; серед архієреїв, що її здійснювали, був і владика Мстислав (Скрипник) – майбутній патріарх Руси-України.

Свій архієрейський послух він здійснював на посаді єпископа Рівненського – вікарія правлячого архієпископа Рівненсько-Кременцького. Посаду правлячого архієпископа займав особисто предстоятель  (тимчасовий адміністратор) УАПЦ Полікарп (Сікорський), який був зайнятий і загально-церковними справами, і об’єднанням українських церков, а пізніше німецька окупаційна влада відмовилася контактувати з ним за звинувачення його у лояльності до українських повстанців. Тож найважчі воєнні роки – аж до своєї евакуації з Рівного у січні 1944 р. – керівництво Рівненсько-Кременецькою єпархією фактично здійснював єпископ Платон. До цієї єпархії, як ми згадували, входили і ряд сільських парафій та окремих груп віруючих на Острожчині, підпорядковуючись благочинному УАПЦ у Здовбиці.

І в наші дні вражає відповідь єпископа Платона на звернення німецьких властей приборкати рух опору і повстанські виступи в українських селах проти німецьких окупантів. Єпископ Платон у своїй відповіді роз’яснив окупантам, що причиною повстанських виступів є не дії яких-небудь підпільників, які підбурюють народ, а сама політика окупантів проти українських селян з її жорстокими акціями колективної відповідальності. Деякі дослідники вказують, що єпископ Платон стояв біля витоків формування неформального інституту військових священиків Української повстанської армії. Принаймні, його послання нацисти забороняли друкувати і в рівненській газеті «Волинь», і в інших підокупаційних періодичних виданнях.

У вигнанні єпископ Платон продовжив своє єпископське служіння в УАПЦ, обирався секретарем Синоду цієї Церкви, що перейшла у вигнання, багато зробив для розбудови православних парафій, спочатку серед біженців у Західній Німеччині, а пізніше – у Канаді.

Микола Манько
Заступник директора з наукової роботи ДІКЗ м. Острога.