Його підпис стоїть на місцевих грошах доби Української Революції

Свого часу наша рубрика вже повідомляла про членів Української Центральної Ради з числа випускників Острозької чоловічої гімназії – Миколу Ковальського (1885-1944) і Валентина Садовського (1886-1947). Перший з них загинув у нацистському таборі Дахау, а другий помер у тюремній лікарні в підрадянському Києві.

А  лютому минуло 65 років з дня смерті у таборах Дубровлагу (Мордовія) Бориса Козубського – їх ровесника і колеги по гімназії в Острозі, по підпільній партійній роботі в часи царату і членству в Центральній Раді на першому етапі Української Революції.

Борис Миколайович Козубський народився 4 березня 1886 р. в Житомирі у родині лікаря. Козубські – давній волинський шляхетський і священицький рід. Пізніше сім’я придбала земельну власність на Кременеччині. Острог, як відомо, місто шкіл. І Борис Козубський середню освіту теж здобув в Острозькій чоловічій гімназії (у 1904, за іншими публікаціями – у 1906 р.). Член нелегальної Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії з 1905 р. З 1906 р. він навчався на юридичному факультеті Університету св. Володимира у Києві, звідки був виключений за революційну діяльність. Вищу юридичну освіту Б. Козубський завершив лише 1913 р. вже у Харківському університеті. Адвокатську практику він розпочав в юридичній конторі знаменитого ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського. Водночас продовжувалася його співпраця в українській легальній і нелегальній пресі. Так, він був активним автором щотижневого друкованого органу УСДРП газети «Слово», співредакторами якої були Симон Петлюра і одноліток та колега Б. Козубського по гімназії в Острозі Валентин Садовський.

З початком революційних подій 1917 р. Б.Козубський брав активну участь у «Відродженні нації» (вислів лідера УСДРП Володимира Винниченка). Він обирається членом Української Центральної Ради від громадянства Волині. На відміну від Валентина Садовського і Миколи Ковальського, що працювали у керівних виконавчих органах Центральної Ради у Києві (у Комітеті, а пізніше – Малій Раді), Борис Козубський зосередився на діяльності на своїй малій батьківщині – Кременеччині, де очолив український національно-громадський рух. У Кременці і його повіті найдовше з усіх місцевостей України безперервно утримувалася українська національна влада (з кінця 1917 по липень 1919 р.). В цей час Б. Козубський був головою Кременецької міської думи. Його підпис стоїть на випущених у Кременці розмінних білетах – цінних пам’ятках грошового обігу доби Української Революції. Ці недержавні грошові знаки міського самоврядування (як і аналогічні Острозькі міські випуски 1919 р.) можна буде побачити на постійній нумізматичній виставці нашого заповідника, яка після річної перерви і реекспозиції з 1 березня цього року знову відкривається для відвідувачів.

Після зайняття Кременця польськими військами Б. Козубський був інтернований новою владою у спеціальний табір Домб’є. Після повернення в Кременець він очолював місцеве товариство «Просвіта», організовував мережу українських кооперативів, обирався до польського сейму від українців Волині. Б. Козубський і в парламенті, і в громадській роботі обстоював єднання українців Східної Галичини і Західної Волині, раніше розділених австро-російським кордоном, увійшовши до партії Українське Національно-Демократичне Об’єднання. Він був переслідуваний польською владою, а в 1939 р. ув’язнений нею у сумнозвісному концтаборі Береза Картузька.

У липні 1941 р. Б. Козубський увійшов до утвореної у Львові Ради сеньйорів, через кілька тижнів реорганізованої в Українську Національну Раду. Почесним головою, а потім і діючим президентом цього органу був митрополит Андрей Шептицький. Рада в умовах гітлерівської окупації намагалася представляти і захищати українське населення Галичини, але німецька влада і органи безпеки унеможливили її діяльність. Після розпуску ради Б. Козубський повернувся в Кременець, де мав юридичну практику. Після 1944 р. він працював коректором у львівській газеті доки у 1948 р. не був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність.

Помер Б. Козубський у мордовських таборах 17 лютого 1953 р. – за кілька тижнів до смерті радянського диктатора, що настала 5 березня.

Микола Манько
заступник директора ДІКЗ м. Острога з наукової роботи.