І стоять вартові, що кремезні імена Їхні – Дубно, Кремянець, Острог

Сто двадцять років тому – 20 січня (1 лютого) 1897 року – у степовому місті Новоархангельськ, у самому центрі України, народився Євген Маланюк – український поет, публіцист і літературний критик, історіософ і культуролог-енциклопедист. Помер він 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, похований у штаті Нью-Джерсі на українському православному цвинтарі Саут-Баут-Брук.

Довідники подають основні етапи його біографії й творчості, по яких можна вивчати географію (чехословацький період, варшавський період, німецький період, американський період) – адже більша частина  його життя пройшла у вигнанні. Правда, матеріальні труднощі й злидні – на відміну від багатьох наших співвітчизників – як правило, його обминали: він мав високооплачуваний тоді у всьому світі фах інженера, здобутий у Чехії. Вигнанню передували і окопи Першої світової війни, і участь у боях доби української революції. Тож у його ранній біографії є і волинські сторінки, пов’язані із землями сучасної Рівненщини.

В листопаді 1916 р. молодий прапорщик Є. Маланюк відзначився в позиційних боях поблизу села Пустомити, за що отримав погони підпоручика. Його 2-ий Туркестанський стрілецький полк квартирував під час перепочинку у Рівному. У цьому місті він написав одну зі своїх перших – ще російськомовних – поезій. Пізніше Є. Маланюк перебував у наших краях у ранзі  старшини армії Української Народної Республіки (УНР). Зокрема, він був ад’ютантом начальника штабу, а пізніше – командувача дійової армії УНР Василя Тютюнника. У грудні 1919 року сотник Є. Маланюк поховав свого воєначальника на Дубенському цвинтарі у Рівному. Генерал Василь Тютюнник, його могила на Волині – ці образи зустрічатимуться у віршах, поемах, публіцистиці Є. Маланюка до останніх днів його життя.

В міжвоєнні роки поет не раз відвідував Волинь, щоб побувати на генераловій могилі. Під час цих подорожей (як і раніше, в роки воєнних походів), його увагу привертали волинські міста і замки – уособлення невмирущості рідного народу. Тож народилися поетичні рядки:

І стоять вартові, що кремезні імена Їхні – Дубно, Кремянець, Острог.

Син українського степу присвятив ряд своїх поезій друзям-волинянам, з якими ділив вигнання і літературні пошуки. Це і Олекса Стефанович із Милятина під Острогом, і Улас Самчук із Дермані, і Оксана Лятуринська, випускниця жіночого училища в Острозі.

Аж пуща зашумить Волинська,
На оксамит та златоглав,
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.

На фото: Є. Маланюк із шаблею, яку він пізніше поклав у рівненську домовину генерала В. Тютюнника.

Микола Манько.