І не умре (Іван Нечуй-Левицький про Острог)

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918 рр.)

Сто вісімдесят років тому – 13(25) листопада 1838 р. – у містечку Стеблів (нині це Корсунь-Шевченківський район на Черкащині) народився Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє його прізвище, традиційне для священицьких родин – Левицький) – класик української прози, автор відомих всім із шкільної лави творів «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я», а ще комедійної п’єси «На Кожум’яках», які Михайло Старицький переопрацював у знамениті «За двома зайцями». Подвижник національного відродження, борець проти великодержавного шовінізму, великий письменник помер громадянином Української Народної Республіки – у її столиці Києві 2 квітня 1918 року.

Міністр народної освіти УНР В’ячеслав Прокопович сказав тоді у своєму виступі: «Сьогодні уперше у старій Софії лунали голоси смутку над домовиною простого чоловіка. Цей простий чоловік був письменником українським, і сьогодні уперше Українська держава ховає свого письменника державним коштом. В тій великій роботі будування української культури, яку проводимо й ми, каменярі, ми перш за все повинні пам’ятати, що один з найперших основних каменів цього будинку поклав небіжчик. Ми всі вчилися на його творах, і тому серед нас усіх житиме його вічна пам’ять».

У бібліографії літературних творів І. Нечуй-Левицького є і подорожній нарис «Остріг і Дрегочин». Ознайомившись із описом міста, де свого часу коронувався король Лев Данилович, читаємо далі: «Дрегочин нагадав мені ще один померший історичний український город, Остріг на Волині. Остріг дуже похожий на Дрегочин як місциною, так і своїми руїнами. І тут так само гори виступають клином на широку болотяну рівнину, і на самому високому углі, на крутих шпилях стоїть город і давні руїни. Широкі болота облягають гори од сходу і од полудня. Вся рівнина заросла осокою, і тільки подекуди на ній видно розкидані кущі лоз та верб. Між осокою в’ється невеличка річечка, котрої береги неомежовані розпливаються в болотах та в мочарах між очеретом та осокою.

На самому високому шпилі, з самого краю велично стоять руїни церкви, збудованої князем Костянтином Острозьким в XVI віку. Церква була чудової візантійської архітектури; сліди краси її видно ще й до сього часу. Стіни й п’ять бань стоять і тепер цілі, тільки половина однієї бокової бані над олтарями вже завалилась. Бані легкі й гарні з поясом карнизів знизу і зверху, але стоять вже без покрівлі. Церква була просторна і доволі висока.

Зараз коло церкви на три або чотири сажні од західних дверей стоїть кругла башта. Вона притулилась одним боком до кручі гори. Башта кругла, без покрівлі, стоїть, як здоровий улик, вкопаний зверху в самий край гори, або, лучче, притулений до гори. Стіни в неї завтовшки на сажень, а маленькі амбразури, як віконця, певно, були пороблені для гармат. З неї можна було обстрілювати полуденну болотяну рівнину. Така сама друга кругла башта стоїть через дорогу на другім сусіднім боці високого клину. З цієї башти можна було обстрілювати східну рівнину. Двері в баштах невеличкі. Обидві вони дуже добре достояли до нашого часу. Цегла міцна, як камінь, а на баштах не примітне слідів руйнуючого часу та негоди.

Під горами внизу стоїть прездорове єзуїтське будування, збудоване квадратом, з двором всередині. Це будування таке здорове, що в йому можно помістити всіх теперішніх острізьких жидів з їх мізерними крамницями. Будівля додержалась дуже добре; тільки вставити вікна й двері, і вона буде годяща для життя. Тепер цей корпус розбирають і ставлять з цегли учительську семінарію.

На горі, в кінці города, була ще одна руїна монастиря, котру тепер графиня Блудова поправила, завела там школу для духовних дівчат, переробила з руїн православну невелику церкву. Це була найменша руїна в Острозі.

Теперішній Остріг — то, власне, тільки одна улиця, котра йде з гори вниз. Вона обставлена жидівськими домиками та крамницями. Невеликий куток города, де живуть міщани, розкинутий коло руїн церкви Острозького на горбах. Тут на двох горбах стоїть православна городська церковця і католицький костьол, похожий на хату. І коло церкви, і коло костьолу нема навіть дзвіниць: бідні дзвоники висять на стовпах… На цих горбах стоїть прогімназія і кілька кращих скарбових та приватних домів. З широкої рівнини Остріг мав вид города, як і Дрегочин, і вид доволі грізний, котрого надають йому дві круглі башти. Руїни церкви красуються на краю крутого шпиля, як на високому п’єдесталі. Муровані білі домики та церкви в садах придають йому й тепер вид городка, хоч дуже убогого, мізерного. Все — таки Остріг повітове місто, має крамниці, стоїть недалеко од залізної дороги і не має опаски щезнути з лиця землі без сліду.

А колись тут кипіла жизнь кругом багатого й значного магната Костянтина Острозького, тут була напечатана перша Біблія на церковнослов’янській мові. Звідси вийшов козацький гетьман Наливайко і підняв повстання проти Польщі…».

Залишається лише з висоти першої чверті ХХІ віку додати, що діагноз, даний Іваном Семеновичем Нечуй-Левицьким у далекому 1886 р. («ще один померший історичний український город, Остріг на Волині»), на щастя, не підтвердився.

Микола Манько
в. о. директора ДІКЗ м. Острога