Випускники Острозької гімназії – члени Української Центральної Ради

Цей 2017 рік Указом Президента України оголошений Роком Української революції 1917 – 1921 рр. Сторіччя тому в лютому – березні 1917 р. відбулася Лютнева революція, що покінчила з монархією в Російській імперії і дала поштовх подіям Української національно-визвольної революції. Редакція газети «Замкова гора» запрошує істориків та краєзнавців подавати матеріали, присвячені сторіччю Української революції.

23 лютого (8 березня) 1917 р. стихійні хлібні бунти і антивоєнні мітинги в Петрограді переросли у масові демонстрації та страйки. Відбулися перші сутички протестувальників з поліцією і урядовими військами. 27 лютого (12 березня), коли на сторону народу стали переходити солдати столичного гарнізону, розпочалося збройне повстання. Першими повернули зброю проти царизму солдати запасного батальйону Волинського лейб-гвардії піхотного полку. 2 (15) березня зрікся престолу імператор Микола ІІ, наступного дня відмовився від успадкування монаршої влади його молодший брат великий князь Михайло. Закінчилося понад 300-річне панування дому Романових, в державі яких  Острог перебував з 1793 р. – неповних 125 років. Влада перейшла до Тимчасового уряду на чолі із князем Георгієм Львовим; утворився й паралельний орган реальної влади – Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.

У відозві створеного в перші дні цих подій Петроградського тимчасового українського революційного комітету від 2 (15) березня читаємо: «У визвольній боротьбі останніх днів велику ролю відіграв і український демос в особі українського жовнірства тих полків, що прилучилися до повстання… Ряди війська, яке боролося за свободу разом з широкими демократичними масами Петрограду, в значній мірі складалася з синів українського громадянства і робітництва, з представників верств української нації».

3 (16) березня 1917 р. з ініціативи Товариства Українських Поступовців та Української Соціал-Демократичної Робітничої партії в Києві було скликано збори делегатів політичних, громадських, культурних і професійних організацій, де, як прихильники автономії України у федеративному зв’язку з народами демократичної Росії, так і прихильники її повної державної самостійності погодилися на думку щодо створення представницького органу усіх українських сил.

Наступного дня, 4 (17) березня 1917 р., у напівпідвальному приміщенні українського клубу «Родина», по вулиці Володимирській, було проголошено утворення Української Центральної Ради (УЦР). Її головою було заочно обрано видатного українського історика Михайла Грушевського,  якого з початком світової війни царизм вислав за межі України, тож перші два тижні його заступав український педагог та історик літератури Володимир Науменко.

До першого складу УЦР (березень – квітень 1917 р.) увійшло 94 члени. Назвемо серед них уродженців чи постійних мешканців Волині: – Андрій В’язлов (1862 – 1919 рр.) – юрист, депутат від українців Волині у Державній Думі 1906 р., розігнаній царатом; після повалення царату – Волинський губернський комісар; майбутній міністр юстиції Української Держави; – Сергій Веселовський (1880 – ? рр.) – економіст, доцент Київської політехніки; – Михайло Єреміїв (1889 – 1975 рр.) – журналіст, секретар УЦР всіх трьох її складів; – Володимир Коваль (1885 – 1927 рр.) – інженер-агроном, викладач сільськогосподарської механізації київських вищих шкіл; перший скарбник УЦР; – Іван Фещенко-Чопівський (1884 – 1952 рр.) – вчений-металург, міністр торгівлі і промисловості, міністр народного господарства в урядах Української Народної Республіки; – барон Федір Штейнгель (1870 – 1948 рр.) – землевласник с. Городок біля Рівного, меценат, засновник першого в Україні сільського музею в цьому селі; пізніше – генеральний секретар торгівлі і промисловості в уряді УЦР, посол Української Держави в Берліні.

В першому і двох наступних  складах Центральної Ради знаходимо імена двох уродженців Волині – випускників Острозької чоловічої гімназії початку минулого століття. Це – чільні діячі Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії з великим стажем підпільної діяльності в умовах царату; обидва вони стали жертвами головних тоталітарних режимів ХХ ст.: – Микола Миколайович Ковальський (1885 – 1944 рр.) – уродженець с. Баїв (нині Луцький район), член Революційної Української Партії і УСДРП (на верхньому фото); очолював контрольний відділ УЦР, а пізніше – департамент Державного контролю в урядах УНР, був державним інспектором при військових з’єднаннях армії УНР. У вигнанні – голова Українського Центрального Комітету у Варшаві для підтримки емігрантів; загинув у нацистському концтаборі Дахау; рідний дядько видатного українського історика-джерелознавця, співорганізатора відродження Національного університету «Острозька академія» Миколи Павловича Ковальського; – Валентин Васильович Садовський (1886 – 1947 рр.) – уродженець с. Пліщин (нині Шепетівський район), юрист і економіст; активіст нелегальних українських студентських організацій, пізніше – Революційної Української Партії і УСДРП, член її ЦК і редактор друкованого органу газети «Праця»; один із авторів Статуту УЦР; міністр праці в урядах УНР; в еміграції професор Української господарської академії в Чехії, експерт уряду УНР; депортований по війні в СРСР, помер у Лук’янівській в’язниці в Києві.

Микола Манько.

Увійти

Зареєструватися

Скинути пароль

Будь ласка, введіть ваше ім'я користувача або ел. адресу, ви отримаєте лист з посиланням для скидання пароля.