Думка істориків: в Острозі ув’язнених перед приходом нацистів не розстрілювали

Події 75-річної давності – останні дні червня 1941 року – крім усього іншого, увійшли неймовірними за своєю жорстокістю масовими розстрілами (і просто знищенням навіть без розстрілів) тисячі і тисячі в’язнів у тюрмах та інших місцях утримання Народного комісаріату внутрішніх справ та Народного комісаріату державної безпеки СРСР. Розстріли проходили як на землях, щойно включених у 1939 – 1940 рр. до складу СРСР (Західна Україна та Західна Білорусь, Бесарабія і Північна Буковина, прибалтійські держави, які щойно втратили свою незалежність), так і на територіях, що і до 1 вересня 1939 року належали Радянському Союзу. Наказ про розстріл ув’язнених віддавався насамперед у зв’язку із безпосередньою загрозою зайняття нацистами того чи іншого міста і неможливістю евакуації ув’язнених углиб країни.

Період розстрілу не обмежувався лише найкатастрофічнішим для Червоної армії періодом червня – липня 1941 року. Скажімо, давніх політв’язнів сталінських тюрем Християна Раковського (колишнього голову уряду Радянської України) і Марію Спиридонову (знамениту терористку, революціонерку а після повалення царизму – лідера партії лівих есерів) розстріляли 11 вересня 1941 року у лісі під Орлом.

Загальна кількість розстріляних влітку – восени 1941 року в’язнів НКВС і НКДБ оцінюється спеціалістами у розмірі близько 100 тисяч осіб, із них у Західній Україні загинули більше, ніж 10 тисяч, у Вінниці – до 9 тисяч осіб. Найбільш відомими є червневі трагедії 1941 року у львівських і луцькій в’язницях, у Дем’яновому Лазі (урочищі біля Станіславова – сучасний Івано-Франківськ) у Биківні, що в Деснянському районі Києва, багатьох інших пам’ятних місцях. Дослідники оцінюють кількість розстріляних у Рівненській тюрмі у 250 – 260 осіб.

Розстрілювалися переважно (але не обов’язково) заарештовані за звинуваченнями у причетності до  антирадянського підпілля, або у проведенні агітації та пропаганди проти існуючого ладу. Серед них були учасники українського і польського націоналістичного підпілля, сіоністи, ветерани визвольних змагань чи національнопросвітницької роботи минулих років. Хоча, під «гарячу руку» організаторів розстрілів могли потрапити і в’язні-побутовики, дрібні кримінальники чи навіть заарештовані за прогул або запізнення на роботу, що в СРСР вже стало кримінальним злочином. Але вина жодного з розстріляних – як політв’язнів, так і побутовиків – ще не була доведена судом.

Що стосується Острога, то спеціально відряджений у наше місто працівник тюремного управління НКВС на прізвище Бевзюк інформував своє начальство, що «евакуювати в’язнів через сильне бомбардування не вдалось. Ув’язнені в кількості 77 осіб розстріляні, трупи – зариті». Натомість доповідна записка начальника тюрми Докуніна повідомляє, що коли в Острог зайшли німецькі формування (а це був вечір 26 червня 1941 року), особовий склад в’язниці залишив місто, а 74 в’язні, 15 з яких відбували покарання «за контрреволюційні злочини», залишилися у своїх камерах, і лише 1 людина була розстріляна. За інформацією нашого земляка, колишнього працівника столичної прокуратури, який не уповноважував нас називати своє прізвище, той ув’язнений вдарив охоронця тюрми скляною пляшкою молока, переданої йому домашніми. Як би там не було, слідів масового розстрілу в’язнів не було виявлено в Острозі ні наприкінці червня 1941 року, коли в наше місто вступили німецькі війська, ні пізніше. Ніяких заходів вшанування пам’яті розстріляних в’язнів, як це було в Рівному, Луцьку, Дрогобичі, в перші дні німецької окупації і пізніше в Острозі не проводилося.

Сучасні історики-дослідники Андрій Жив’юк та Ігор Марчук вважають інформацію тюремщика Бевзюка звичайною припискою, такою характерною для влади, яку він представляв.

На фото: сходинки та одне з приміщень колишньої острозької тюрми, нині це корпус обласної психіатричної лікарні.
Фото Анатолія ХЕЛЕНЮКА.

Микола Манько
заступник директора з наукової роботи ДІКЗ м. Острога.